Середа, 07.12.2016,  17:26



З думкою про учня....
Персональний сайт Кодоли Валентини Іванівни
Ви увійшли як Гість | Група "Гости" | RSS

Меню сайту

Категорії розділу
Години спілкування [32]
Сценарії свят [107]
Методичні орієнтири [26]
все для методичної роботи класного керівника
Тести, опитувальники [13]
Виховні години, тренінги [55]
Бесіди із безпеки життєдіяльності учнів [66]
Робота з батьками [47]
Літній оздоровчий табір [47]
Методичні та практичні поради для проведення оздоровлення дітей в літніх таборах
Правове виховання [3]
Творчі ігри [7]

Форма входу

Сайт існує

Кнопка сайту


Головна » Статті » Класному керівнику » Робота з батьками

Бесіда "Як стати авторитетом для своєї дитини?"

 

Якщо ж зрозумієш,
що виховувати інших ми можемо

тільки через себе, то скасовується

 питання про виховання

 й залишається одне питання:
як треба самому жити

Лев Толстой

У 1963 році Альберт Бандура сформулював свою теорію соціального навчання. Суть її: ми вчимося жити й працювати, наслідуючи тих людей, які є для нас авторитетом.

Утім, Альберта Бандуру важко назвати тут першовідкривачем, оскільки ще до нього цей психічний механізм виявили зоопсихологи, вивчаючи поводження мавп в одному цікавому експерименті. Вони побудували клітку-лабіринт, на виході якої лежав банан. Потім із групи мавп узяли наймолодшу в ієрархії і навчили її проходити лабіринт. Клітку встановили в загальному вольєрі, і мавпочка на очах у здивованих родичів дістала з 

лабіринту заповітні ласощі. Втім, старші мавпи відразу «розкуркулили» маля, а до лабіринту так ніхто й не сунувся: навіть у голову не прийшло.

Але потім учені повторили той самий експеримент зі старшою мавпою в цій групі. Тварина проробила аналогічний трюк у загальному вольєрі, вилізла з лабіринту і з’їла банан. А інші відразу кинулися в лабіринт повторювати складні маневри старшої в ієрархії мавпи. Отже, зоопсихологи з’ясували, що тварина готова вчитися новому поводженню тільки в тому випадку, якщо його демонструє авторитетна істота.

Людина, звичайно, організована складніше від мавпи, але й ми вчимося наслідувати своїх батьків, авторитетних однолітків і «зірок». Причому робимо це зовсім бездумно, інстинктивно, з однаковим успіхом дублюючи як удалі моделі поводження, так і помилки інших людей. У зв’язку з цим слід сказати: є ми для своєї дитини авторитетом чи ні — це питання принципове.

Оскільки, якщо ми в неї «в авторитеті», то наслідувати вона буде нас, а якщо в неї «в авторитеті» інші люди — то їх. І не факт, що ці «інші люди» будуть тими, кого варто було б наслідувати в цьому житті. На жаль, батьки дуже часто припускаються цієї помилки: їм здається, що дитина буде їх слухатися тільки тому, що вони говорять «правильні речі». А чи сприймає вона їх як авторитетних людей — над цим питанням батьки чомусь не задумуються. Але виказування «правильних речей» — недостатня підстава для того, щоб бути почутим. Щоб тебе чули, ти повинен займати у свідомості співрозмовника досить певну позицію: бути для нього авторитетом. Він має так до тебе ставитися.

Для дітей батьки, як це не дивно, особливо в ранньому віці, є майже богами. Всесильні, всезнаючі, а тому надзвичайно авторитетні. Дитина повністю наслідує їхні приклади поводження, манери вираження настроїв. Батьки розглядаються як абсолютно права сила. Чому? Коли маля прийшло у світ, його батько вже був тут. І мати була. Оскільки вони існують, виходить, змогли якимось образом вижити. Отже, наслідуючи їх, дитина одержує певні гарантії на виживання. У цьому полягають і секрет авторитетності батьків, і причина надзвичайної сугестивності дітей. Однак у ході свого розвитку діти можуть змінити ставлення до батьків.

Як продовжувати бути авторитетною особою в очах власної дитини й далі? Це питання аж ніяк не пусте. Як же його розв’язати?

У цьому нам допоможуть рекомендації відомого російського психотерапевта А.Курпатова.

Перше правило:
«Дитина повинна знати й відчувати, що ви її любите».

У цьому правилі важливими є обидва слова — і «знати», і «відчувати». Тобто ми повинні й говорити про це своїй дитині і підкріплювати свої слова дією. Ніколи не беріть під сумнів факт своєї любові до дитини. Дивно, але батьки найчастіше роблять усе можливе й неможливе, щоб їхня дитина в цьому засумнівався. Наприклад, шантаж любов’ю: «Якщо ти не будеш мене слухатися, я не буду тебе любити!» — грандіозна дурість, що зривається з вуст батьків (як правило, мам), немов гарячі пиріжки.

Інший приклад: дитину облаяли (неважливо — бабуся, учителька, двірник), а ви її не підтримали. Однак ніхто не має права лаяти вашу дитину: їй можуть зробити зауваження, щось рекомендувати, але не лаяти. Ніякого агресивного тону з боку третіх осіб! Якщо ж таке трапляється, вам слід відвести дитину вбік і холоднокровно розібратися з її кривдником: «Вам може не подобатися ось те і ось це. Ви можете щось думати. Ви навіть можете сказати, що вам здається необхідним. Але ображати моєї дитини я вам не дозволю, вибачте». Приблизно в такому дусі. Після ви можете обговорити з дитиною ситуацію, що склалася, не стаючи ні на чию сторону: зрештою, у кожного своя правда, і це треба мати на увазі. Тому ми просто оцінюємо ситуацію й вирішуємо, як у подібних випадках краще поводитися. От і весь розбір польотів. Якщо дорослий мав рацію по суті, ми про це говоримо дитині, пояснюємо реакцію дорослого, але не засуджуємо дитину, а просто показуємо їй, що відбулося насправді, чого, можливо, вона не помітила, не зрозуміла. Але не страшно, бо все можна поправити: тепер ми знаємо як, і наступного разу...

Отже, ми не шантажуємо дитину й захищаємо її від сторонньої агресії — повірте, цього цілком достатньо, щоб вона відчувала, що її люблять. Дехто, щоправда, вважає, що кращий спосіб довести свою любов — це купити її (подарунки, поступки, порушення режиму), але це божевілля. Любов не продається й не купується, а дитина занадто розумна, щоб не зрозуміти, що її купують. Тому «покупка» любові — гірка справа. Найімовірніше, таким чином ви доведете їй, що ви її не любите.

Такі інгредієнти: не підкуповувати, але й не брати під сумнів, а головне — захищати. Ніжність, увага, співчуття тощо — тут не розглядаються, оскільки це природний обов’язок (іноді дитина засмучується демонстративно, і в цьому випадку, звичайно, співчувати їй потрібно, м’яко кажучи, в міру). За відсутності цих інгредієнтів у нашому поведінковому сценарії на повагу своїх дітей нам розраховувати не доводиться.

Друге правило: «З дитиною потрібно бути чесним».

Усі діти сприймають батьків у більшому або меншому ступені як артистів. Тато й мама вічно займаються позерством, щось імітують. Малята досить рідко бачать справжніх батьків. Особливо характерним це є для дітей молодшого підліткового віку (9–11 років). Вони дуже загострено відчувають ту неправду, у якій живуть дорослі. Уже маючи психологічний дар інтуїтивного розуміння своїх батьків, діти просто не можуть не помітити цієї неправди. Для дорослих же настільки природне спілкування із собі подібними, з такими, як вони самі, що відстеження в собі нещирості, нечесності, фальші стає для них надзвичайно складним. А малята все це бачать, помічають, фіксують. У них відбувається розщеплення сприйняття, його дезінтеграція. Вони починають відчувати зніяковіння перед своїми батьками. Тому що останні говорять одне, а роблять зовсім інше. Але приклад для наслідування, однак, є й діти починають теж говорити одне, а робити інше. Потім вони витісняють це розщеплення. У

результаті формується соціальний тип людини, що прагне одного, думає про інше, а діє всупереч і першому, і другому.

Проблема полягає в тому, що обманювати дитину найчастіше набагато легше, ніж говорити їй правду. А недоговорювати, як правило, легше за все. І ми — батьки — цим користуємося без найменшого докору сумління. Але рано чи пізно дитина дізнається, що ми її обманювали в сотні найрізноманітніших ситуацій, і втратить те головне, що нас з неюпов’язує,— почуття довіри. Діти допитливі, вони перевірятимуть наші слова на власному досвіді, звіряти наші показання з тим, що говорять із цього приводу інші люди.

Бути чесним і тримати слово, що дане дитині,— це річ принципова. Інакше ми не можемо розраховувати на повагу з її боку, а якщо немає поваги, то й авторитету в нас не буде. Крім того, якщо ми обманюємо, то й нас можна обманювати. По суті, своєю брехнею ми легалізуємо майбутню брехню дитини. Не можна вимагати від неї дотримання тих правил, яких ми самі не дотримуємося. Дитина може ще не занадто добре розбиратися у значенні добра й зла, але не можна заперечити, що вона має надзвичайно розвинені почуття справедливості або, точніше сказати, несправедливості. У тому, що стосується нашого ставлення до неї, барометр дитини дуже чітко працює.

Той факт, що дитина не занадто обізнана в цілому ряді питань, іноді грає з батьками злий жарт. Уважаючи, що дитина ще нічого не розуміє, батьки вважають за можливе вводити її в оману. Причому роблять це як у питаннях дуже серйозних, так і в незначних. Деякі батьки люблять ідеалізувати життя й відносини між людьми, підносити їх дитині у рожевих тонах. Їм здається, що у такий спосіб вони захищають щасливе дитинство своєї дитини. Інші, намагаючись мотивувати свою дитину до більшої відповідальності або, наприклад, до успіхів в освіті, навпаки, малюють картини життя в темних, драматичних тонах. Їм здається, що знання про сувору правду життя допоможе їхнім дітям краще підготуватися до майбутньої самостійності.

Бажання батьків захистити свою дитину від усього на світі, у тому числі й від деякої інформації, цілком зрозуміле. Але чи не обернеться цей захист проблемами? На жаль, дуже часто так і відбувається. «Рожеві замки» раз за разом ставлять дітей, що дорослішають, у скрутні ситуації, а жахи життя, про які розказали батьки, в одних дітей викличуть почуття надмірної тривоги, в інших же — зайвий цинізм та агресивність. Якщо ж бути чесним, то доводиться визнати, що найбільш точне визначення життя — це те, що воно складне, різне й неоднозначне. Дитина ж через свої психологічні особливості тяжіє саме до простих розв’язків, щоб було як «двічі по два». Чорно-білі кольори — це не з оптичного спектра життя, у ній є всі кольори (цвітуть, як відомо, усі квіти).

І ми навіть не знаємо, що далі відбуватиметься в цьому житті з нашою дитиною, тому дуже небезпечно давати однозначні оцінки тому або іншому соціальному феномену, беззастережно його засуджуючи або, навпаки, вітаючи. Ви не знаєте ні того, ким захоче в майбутньому стати ваша дитина, ні чим буде захоплюватися, ні що буде для неї важливим. Ви не знаєте навіть того, яка в неї буде сексуальна орієнтація або елементарні сексуальні вподобання. Тому якщо ви почнете якусь тенденційну пропаганду по всьому колу цих етичних, естетичних і соціальних питань, то ризикуєте створити ситуацію, у якій дитині у якийсь момент її життя доведеться вибирати між вами й вашими принципами з одного боку і її власними почуттями й бажаннями — з іншого.

Навряд дитина зможе одразу оцінити те, що батько не намагається представити їй світ у чорно-білому світлі, але стратегічно це дуже важливо. Дитина, яку так готують до життя, надалі зрозуміє, що батьки ставляться до неї з повагою, а це викликає в дитини й відповідну реакцію на їхню адресу. Крім того, такий підхід дозволяє нам мінімізувати майбутні розчарування нашої дитини у нас. Якщо ж ми хочемо продовжувати залишатися авторитетною особою в її житті й надалі, то чим менше буде таких розчарувань, тим краще.

Третє правило: «Потрібно бути переможцем».

Час настав такий, що все суспільство, причому якось саме по собі, поділилося на

переможців і тих, що програли. Добре це чи погано — не тема нашої розмови, але факт залишається фактом: поділ є і ставлення до тих і інших різне. Якщо ж для нас важливо бути авторитетною особою для своєї дитини, то треба якось все-таки намагатися дрейфувати до полюса переможців.

Як це зробити, щоб дитина про нас, про своїх батьків, так думала? Насправді нічого надприродного для цього від нас ніхто не вимагає. Адже для дитини її батьки — це споконвічно найдужчі, розумні, гарні й чудові люди. Головне — не втратити своєї особистості з плином років: не пасувати перед труднощами, мати активну життєву позицію й демонструвати позитивний настрій, дивлячись у майбутнє. У цілому цього цілком достатньо.

Але ж батьки чомусь раз за разом роблять усе можливе, щоб їх особистість знецінилася.

Наприклад, сімейна сварка. У сімейній сварці обов’язково хтось програє. Принаймні, зовні буде видно, що хтось програв, хтось виграв. Але це ще далеко не все. До цього ще варто додати, що той, хто «виграв» у такій ситуації, виграв у того, кого дитина теж любить. А тому фанат буде, м’яко кажучи, засмучений, а той, хто виграв, при цьому автоматично також програє.

Але й це ще не все. На чиєму б боці дитина в такій ситуації не опинилася, виходить, що, наприклад, мама живе з «поганим» татом. «Мама, ти чому від нього не підеш? Ти чому його не кинеш?» — цілком резонне запитання, яке дитина може поставити своїй мамі, якщо тато в неї постійно й нечесно «виграє». Або: «Тато, ну скільки можна це терпіти? Тато, вона ж із тебе знущається!» — вигукує дитина, якщо бачить, що її мама його тата замучила. Але тато в такій ситуації програє, тому що він живе з такою матір’ю, а гіпотетично (а в дитини, на жаль, дуже багато всього гіпотетичного в голові) міг би жити з якоюсь чудовою жінкою. Так само і мама в іншій ситуації могла б жити з яким-небудь іншим прекрасним чоловіком: «вона на це заслуговує». Загалом будь-яка сімейна сцена — це найкращий спосіб показати дитині, що її батьки нікуди не годяться й місце їм на смітнику. Не краща, скажемо, рекомендація...

І ще одне важливе зауваження: дитині треба бачити, як батьки оцінюють одне одного.

У цілому ми, звичайно, не надаємо цьому ніякого значення й зовсім цього не помічаємо, але ми постійно одне одного дискредитуємо в очах власної дитини. Висловлене мамою на адресу батька піднесеним тоном: «Я ж тобі говорила, що треба було...» — це, вибачте, як цвях, забитий у труну батьківського авторитету. Або зневажливе батьківське: «Слухай, ти помовчи вже, а то знову яку-небудь дурість зверзеш...» — це жах і вирок! Як їй після цього спілкуватися з дитиною?

І як же часто наша дитина чує зворотне: «Наша мама найкраща у світі! Як вона чудово все зробила!» і так далі в тім же дусі? Або: «Тато в нас — надія, захист і опора! Таких тат на світі більше не буває!» Ой, боюся, це можна почути тільки на великі свята... Причому іноді батько готовий годинами розповідати своїй дитині, наскільки гарні його тато й мама, але ми майже не говоримо цього одне одному, якщо тільки, звичайно, на нас не напав раптом грайливий настрій. І в дитини, природно, виникає відчуття, що її обдурюють. Звичайно! Один на одного гарчать, живуть як кішка із собакою, а потім повертаються до мене й

говорять, як вони одне одного люблять і які вони чудові. Зась! Як ви одне одного любите, я бачив, спасибі.

Однак от що цікаво: чи любимо ми свою дитину, чи чесні ми з нею, чи сприймає вона нас як авторитетну людину у своєму житті — все це в остаточному підсумку потрібно нам, а не їй.

І напевно, якщо ми — батьки — почнемо так думати, так почувати, то й виховання наших дітей піде у вас краще, та й узагалі всі ми (батьки й діти) будемо себе краще почувати.

Хтось із великих сказав, що головне у вихованні — навчити дитину піклуватися про себе. Можливо, одна із найбільших оман, що виникають унаслідок накопичення в головах дітей педагогічного сміття, приховується в слові «егоїзм»? Чемпіон Тойч наводить прекрасну метафору: «Персикову кісточку кидають у землю. Вона як вільна істота стоїть перед вибором: бути альтруїстом і не відбирати соки, живильні речовини й мінеральні солі з навколишнього середовища, залишити все іншим чи бути егоїстом. «Буду егоїстом», — говорить персикова кісточка, тому що вона, на відміну від нас, не засмічена негативними програмами самозвинувачення, сорому тощо. Кісточка починає вбирати в себе все необхідне для своєї життєдіяльності. Виріс персиковий паросток — і в нього через рік виникає питання: рости чи не рости. Він робить свій вибір і продовжує тягтися до сонця. Нарешті виростає величезне дерево й на ньому з’являється тисяча плодів, аналогічних першому. Люди харчуються дарунками персикового дерева, потім ці плоди падають на землю, розсіюються й піднімається персиковий гай». Будь ласка, подумайте над цією дивною метафорою: егоїзм — це добре чи погано?

Категорія: Робота з батьками | Додав: uthitel (25.10.2012)
Переглядів: 2213 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 2.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Матеріали Каталогу статей


[13.10.2010][Готуємось до уроків художньої культури 9 кл.]
Український рушник (1)
[13.10.2010][Уроки світової літератури]
Тема уроку: Р. Кіплінг "Мауглі" (0)
[14.10.2010][Уроки світової літератури]
Тема уроку: Знайомство з головними героями роману Жуля Верна «П’ятнадцятирічний капітан» (2)
[15.10.2010][Готуємось до уроків світової літератури]
Біографія Р.Л. Стівенсона (1)
[22.10.2010][Готуємось до уроків світової літератури]
Авангардистські і модерністські тенденції в поезії XX ст. (5)
[26.10.2010][Години спілкування]
Дерево красне корінням, а людина-родом. (0)
[26.10.2010][Години спілкування]
Дерево красне корінням, а людина-родом. (2)
[29.10.2010][Історія України]
Київська Русь за наступників Ярослава Мудрого. Володимир Мономах. (0)
[29.10.2010][Історія України]
Гетьманщина та землі Правобережної України наприкінці XVII ст.. поч. XVIII ст. (0)
[29.10.2010][Всесвітня історія]
Тема уроку: Тріумф Грецької культури (0)
Моя візитка
Валентина Кодола

Создайте свою визитку

Пошук по сайту

Наше опитування
Що Ви шукаєте в Інтернеті
Всього відповідей: 2257

Міні-чат

Друзі сайту
Порадник: Робота в Інтернеті

[Довідник] для вчителів
[Сайт] Берездівського НВК та с. Берездів
HISTORY11
Освітній портал Освітній навігатор - навчальні матеріали для педагогів та учнів
Учительська світлиця Педагогическая мозаика.
Форум директорів
Заступник з виховної роботи
Офіційний сайт Симонівської ЗОШ 

Записник сучасного учня
Со всех сторон
Сімейна педагогіка 

Статистика

Онлайн всього: 7
Гостей: 7
Користувачів: 0

Яндекс.Метрика
Анализ сайта онлайн

Copyright MyCorp © 2016

Каталог сайтів Push 2 Check Безкоштовний каталог сайтів