Субота, 03.12.2016,  20:36



З думкою про учня....
Персональний сайт Кодоли Валентини Іванівни
Ви увійшли як Гість | Група "Гости" | RSS

Меню сайту

Категорії розділу
Методичні орієнтири [128]
даний розділ пропонує пояснення щодо застосування методів і прийомів навчання
Привітання, поздоровлення із святами [28]
Цей розділ допоможе Вам порадувати близьких і знайомих із святами.
Щоб урок був цікавішим.... [206]
Всяка всячина, в тому числі вікторини, диктанти, до уроків.
Гіперуроки [4]
Авторські розробки повних уроків
Уроки історії [23]
методичне забезпечення уроку
Уроки світової літератури [67]
методичне забезпечення уроку
Класному керівнику [403]
Класний керівник тут відшукає методичні поради, години спілкування, сценарії свят, анкети, психологічні тренінги...
Предметні тижні [36]
матеріали до проведеня предметних тижнів історії та світової літератури
Моїм учням... [160]
Все, про що ми говорили і не говорили на уроці. Все, що допоможе вам краще засвоїти матеріал і отримати відповідну оцінку
Майстер-клас [13]
методичні матеріали та план роботи майстер-класу "Мультимедійні технології в навчальному процесі"
Уроки правознавства [24]

Форма входу

Сайт існує

Кнопка сайту


Головна » Статті » Гіперуроки

Тема 4: Опозиційний рух в Україні в середині 60-х — на початку 80-х рр.

Опозиційний рух в Україні в середині 60-х — на початку 80-х рр.

Мета:  розкрити ідеологію та діяльність дисидентських організацій в  Україні, сприяти розумінню ролі дисидентського руху, причин його виникнення, формувати вміння робити висновки, виховувати школярів у  дусі поваги до історичної боротьби, почуття патріотизму.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Основні дати і  події:  1964  р.  — поява «самвидаву» в  Україні; 1964  р.  — утворення

Українського національного фронту (УНФ); квітень 1965  р.  — демонстрація у  Львові під час судового процесу над Б. і  М. Горинями; серпень—вересень 1965  р.  — перша велика хвиля арештів дисидентів; 4  вересня 1965  р.  — маніфестація проти арештів української інтелігенції у  кінотеатрі «Україна» в  Києві; квітень 1968  р.  — протест 139  діячів України проти арештів і  утисків української культури; червень 1969  р.  — лист українських політв’язнів до комісії з  охорони прав людини в  ООН; 1970  р.  — початок виходу нелегального опозиційного журна-лу «Український вісник» (редактор В. Чорновіл); 1972  р.  — друга велика хвиля арештів інтелігенції України листопад 1976  р.  — утворення Української Гельсінської групи; 1979  р.  — створення Інтернаціонального революційного фронту у  Львові

 

  • Робота з  поняттями

Опозиційний  рух  — форма  протистояння  меншості  владі,  по-літичній  силі,  партії,  офіційному  курсу  правлячих  кіл  у  державі.

Дисидентський рух(від латин. —незгодні) — рух інакомислячих проти  існуючого  державного  ладу  чи  загальноприйнятих  норм певної  країни,  протистояння  офіційній  ідеології,  політиці.

Самвидав  — літературні,  публіцистичні  твори,  які  розповсю-джувались  у рукописах  без  офіційного  дозволу.

Хід уроку

І. Організаційний момент уроку

ІІ . Актуалізація опорних знань

  • Перегляд відео

Бесіда

  1. Хто ж так налякав владу у Кремлі?
  2. Хто такі дисиденти?
  3. Пригадайте,  коли  виникає  дисидентський  рух. 
  4. Назвіть імена найвідоміших представників дисидентського руху першої  половини  1960-х рр
  5. .Що могло стати причинами активізації руху дисидентів в роки «застою»?
  • Робота з ОК «Передумови опозиційного руху»

(Внутрішні)

  • практично бездержавний статус України,
  • панування партійно- радянської бюрократії,
  • утиски національного культурно-духовного життя,
  • цілеспрямована русифікація корінного населення
  • Слово вчителя

Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підкорення інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної держави логічно спричинили виникнення легального руху за права людини, який жорстоко переслідувався режимом.

Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50–80-х років були:

• самостійницька, яку представляли, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп;

• національно-культурницька, яку презентував рух «шістдесятників»;

• правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).

 Правозахисна течія руху опору була представлена Українською Ґельсінською групою (УҐГ, 1976–1988).

Чималий пласт антирежимної опозиції становили також борці за свободу совісті, зокрема представники православної та репресованих Української греко-католицької і різних протестантських церков. Серед визнаних діячів цього руху були Василь Романюк, Йосип Тереля, Георгій Вінс.

До дисидентського руху слідом за інтелігенцією поступово втягувалось робітництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 р. вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-протестом проти незаконних репресій та судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були прізвища 28 робітників.

  • Визначити склад дисидентів ви зможете після опрацювання соціологічного аналізу 530 учасників руху

1 група: соціальні класи , професійна належність

2 група: Стать, вік, політична орієнтація

3 група: географія руху

Відомий аналітик українського руху опору Мирослав Прокоп подав у журналі «Сучасність» за 1974 р. своєрідну «анатомію» опозиції, тобто соціологічний аналіз 530 учасників руху, згаданих у документах самвидаву. За фахом найчисельнішу групу становила інтелігенція (інженери, лікарі, вчителі, журналісти) — 36,8 %, далі йшли робітники — 12,8, науковці — 11,9, літератори — 10,9, студенти — 9,2, митці — 6,6, священики Української католицької церкви — 4,7, селяни — 2,6 %, один працівник міліції і один матрос. Професії 21 особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14,9 % жінок. За віком домінуючою була група людей 25–45 років. Більшість опозиціонерів не оминула членства в комсомолі, але комуністами стали лише окремі з них. Невеликою була й кількість колишніх членів ОУН. Цікавою видається географія руху, проаналізована за місцем праці його учасників. Головні сили опозиції зосередились у Києві та Київській області — 258 осіб (48,7 %). На Львів та область припадало 116 осіб (21,9 %). Наступними за кількістю дисидентів були такі області: Івано-Франківська — 41 особа, Дніпропетровська — 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10, Волинська і Рівненська — по 8, Житомирська, Одеська і Харківська — по 6, Запорізька — 5.

  • Робота з таблицею

Параметри

Соціологічні дані

соціальні класи

 

професійна належність

 

Стать

 

Вік

 

Політична орієнтація

 

 Географія

 

 

 

 

1. Хто складав основну частину дисидентів і чому?

2. Про що свідчить географія поширення дисидентського руху?

Чисельність опозиціонерів 60-х років була набагато меншою порівняно з попередніми етапами незалежницьких змагань. Дослідник української історії з Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960–1972 рр., у якому налічувалось 975 імен. Інші джерела також вказують, що активних учасників опору було близько тисячі.

Опозиційний рух в Україні захопив у свою орбіту представників усіх соціальних верств суспільства. Але місце їх у боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями.

(показ відео Від дисидентства -- до незалежності". Фільми 106-107)

Своєрідною формою опору тоталітарному режимові в науці, літературі, образотворчому мистецтві була езопова мова. Болючі проблеми національного буття порушувались на симпозіумах та конференціях під прикриттям інтернаціональних гасел. Організовувались Шевченківські свята, вечори Івана Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України.

Учасники новітнього етапу національно-визвольної боротьби сприйняли не лише основні державницькі та демократичні ідеї попередників, а в окремих випадках і тактику боротьби. Йдеться про створення підпільних груп та організацій, про самоспалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, методи таємної політичної роботи серед людей.

Жорстоко переслідувані сміливці продовжували відстоювати національну символіку: вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії, малювали тризуб на поширюваних листівках.  (СЛАЙД)
(Лише за виготовлення та намір вивісити національні прапори 1957 р. у Львові на честь відновлення української державності 1941 р. Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.)
, а Марія Василів за пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років утискання у правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР.)

Монополія бюрократії на засоби масової інформації й відмова підцензурної преси друкувати матеріали, зміст яких не влаштовував правлячі кола країни, змусила опозиційні сили вдатися до позацензурних видань, які дістали влучну назву «самвидав». Поява його в Україні датується 1964 р. Серед перших «самвидавних» публікацій були поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка, твори Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, Івана Світличного та багатьох інших провісників духовної свободи, а також машинописний журнал Українського національного фронту «Воля і Батьківщина».

Унікальним явищем опозиційного друку став позацензурний журнал «Український вісник», який редагував В’ячеслав Чорновіл.

(СЛАЙД)

  • Робота зі статтею Вікіпедії «Український вісник»
  • Що собою представляв?
  • Які завдання ставив вісник?
  • Хто із дисидентів поширював тут свої твори?

Більшість публікацій самвидаву передруковували українські видавництва за кордоном, зокрема «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина), «Смолоскип» (Балтимор, США), Перша українська друкарня у Франції та ін. Виходили вони також у перекладах іноземними мовами.

Підтримували національну самоповагу самодіяльні популяризатори народних та релігійних традицій, проводячи вертепи, свята Івана Купала, співаючи колядки та щедрівки. Мандрували містами й селами народні хори, зокрема «Гомін», «Жайворонок» та ін. Помітним явищем у духовному житті стали клуби творчої молоді.

В окремих випадках опозиціонери вдавалися до мовчазних зібрань біля пам’ятників світочам національного духу, мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань. На антирежимні акції перетворювались похорони однодумців, судові процеси над дисидентами.

Дисиденти писали відомі письмові заяви, петиції вищим державним та партійним органам, протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн.

Боротьба з режимом не припинялась і за ґратами. Окремі опозиціонери відмовлялись від участі у слідстві, перетворювали останнє слово на судових процесах в акт звинувачення антидемократичної системи. У таборах дисиденти влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, боролися за перехід у статус політв’язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки.

Головною зброєю політв’язнів у відстоюванні власної гідності або під час захисту друзів від знущань адміністрації, організації протестів було голодування. Вдавалися вони до цього засобу досить часто. Адміністрація таборів на це реагувала карцерами, забороною побачень і надання медичної допомоги. Але голодуючий був позбавлений права померти: його годували примусово, роздираючи спеціальними пристроями рот і подаючи їжу через запханий у шлунок зонд. Помирати дозволялося поза голодуванням, але не на знак опору.

Активною формою протесту проти тоталітарної системи булла відмова від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон.

 Влада розглядала їх як заяви на переселення в тюремні камери, хоча під тиском міжнародної громадськості окремим дисидентам вдалося прорватись крізь «залізну завісу». Дехто, не витримуючи тиску й переслідувань, намагався перейти кордон таємно, що також загрожувало тривалим ув’язненням. Пильному контролю з боку спецслужб підлягали зв’язки опозиції з українською діаспорою.

Були люди, що стали опорою сміливців, що виступали з відкритим «забралом». Вони допомагали переховувати викривальні матеріали, збирати й передавати за призначенням документи й свідчення про репресивну політику властей, друкували, розмножували й розповсюджували «самвидав», відкривали двері своїх домівок для переслідуваних. Серед тисяч імен надійних помічників опозиції — Олена Антонів, Мирослава Глібовецька, Людмила Дашкевич, Ярослав Кендзьор, Роман Крип’якевич, Віра Лісова, Ярослав Малицький, Ольга Орлова, Ліля Сверстюк, Теодозій Чабан.

Їх також переслідували, звільняли з роботи, заарештовували, намагалися зробити донощиками, але зламати не змогли.

(ПЕРЕВІРКА ТЕЗ)

Методи боротьби дисидентів

1. Листи-протести до керівних органів УРСР і СРСР. Протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн.

2. Акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи; підтримка кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину; відстоювання ідеї рівноправності народів.

3. Видання і розповсюдження листівок, самвидаву.

4. Індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів.

5. Створення правозахисних організацій.

Більшість дисидентів періодично «перевиховувалась» за вироком суду за ґратами та колючим дротом. За даними Секретаріату Міжнародної амністії, в СРСР налічувалось від 600 до 700 політв’язнів. Українці серед них становили у різний час від 25 до 75 %.

Судили дисидентів переважно за 62-ю статтею Карного кодексу Української РСР «Антирадянська агітація і пропаганда», яка у першій частині передбачала до 12, а у другій — до 15 років покарання, у тому числі в обох випадках по 5 років заслання. Зрідка застосовувалася стаття 187, яка, на відміну від попередньої, не вбачала у діях підсудного мети підриву чи ослаблення радянської влади і містила максимальний 3-річний термін позбавлення волі у таборах загального режиму. Інколи дисиденти потрапляли під дію статті «Зрада батьківщини», яка передбачала смертну кару.

Йшлося, звичайно, не про шпигунство чи розкриття державної або військової таємниці, що було основним змістом статті, а про «діяння, умисно вчинене громадянином СРСР на шкоду суверенітету, територіальної недоторканності… СРСР». Отже, той, хто вважав за доцільне Україні скористатися конституційним правом на вільний вихід з СРСР, підпадав під дію цієї статті і міг бути засуджений до розстрілу.

Чималий реченець отримували дисиденти за читання і поширення творів М. Грушевського й П. Куліша, «Історії України» М. Аркаса, праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», твору О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛаг», роману Б. Пастернака «Доктор Живаго», розповсюдження національної символіки, з’ясування «білих плям» української історії (штучного голодомору 1932–1933 рр., знищення кращих українських письменників, діяльності УНР , ЗУНР , ОУН УПА та ін.), за звертання з критичними пропозиціями та протестами до партійних, радянських та адміністративних органів, написання власних творів, які виходили за визначені ідеологічні рамки, та публікацію їх за кордоном.

Крамольним вважалося будь-яке правдиве слово, бодай коли б воно було мовлене.

ЧИТАТЬ:

Наприклад, під час обшуку у В. Чорновола 30 вересня 1965 р. було вилучено твори Б. Грінченка, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, Є. Олесницького, В. Щурата, Рабіндраната Тагора, А. Крушельницького, Б. Лепкого, М. Возняка, Г. Костельника, І. Крип’якевича, В. Винниченка, Б. Антоненка-Давидовича і навіть «Галицько-Волинський літопис».

Якщо ж не набирали достатніх «підстав» для застосування політичних статей Карного кодексу, то вдавалися до кримінальних, фабрикуючи справи зазвичай у переддень закінчення терміну ув’язнення чи заслання або невдовзі після звільнення. Такого переслідування зазнали Микола Плахотнюк, Сергій Параджанов, В’ячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Василь Січко, Володимир Монбланов та інші

Найнебезпечніших вільнодумців ізолювали у психіатричних лікарнях, зокрема спеціального типу, що були фактично психіатричними тюрмами. Потрапляли туди також ті, кому ні антирадянщини, ні аморальщини приписати не вдавалося, а також віруючі з вищою освітою, порушники кордону, учасники виробничих конфліктів. Якщо в’язні могли сподіватися, що їх випустять на волю, то у психлікарні могли «лікувати» хоч до смерті. Щоб перетворити здорових людей на психічно хворих, застосовувався цілий набір засобів. «Хворого» дисидента вміщували в середовище вбивць, ґвалтівників, параноїків під наглядом «санітара» з карних злочинців. А завершити справу допомагали препарати, що пригнічували волю, психіку, інтелект, пам’ять, емоції. Серед жертв цього психічно-в’язничного террору були генерал Петро Григоренко, математик Леонід Плющ, лікар Микола Плахотнюк. Примусового «лікування» зазнали Зіновій Краківський, Василь Рубан, Йосип Тереля, Михайло Ковтуненко та багато інших. Вчителя Віктора Рафальського катували у психіатричних тюрмах 27 років (1954–1959, 1962–1964, 1967–1987). Загальна кількість в’язнів психлікарень невідома.

За підрахунками Леоніда Плюща, у 70-х роках їх в СРСР було близько двох тисяч.

Окрім судового, активно використовувалось й адміністративне переслідування дисидентів, а саме: звільнення з роботи, виключення з КПРС, комсомолу, творчих спілок, вузів й аспірантури, вилучення з видавничих планів і позбавлення права писати й малювати, відмова у захисті і затвердженні захищених дисертацій, забалотування на конкурсах у наукових закладах, оголошення всіляких доган, позбавлення права на професію тощо.

За сталінською традицією переслідувань зазнавали не лише дисиденти, але й їхні батьки, діти, близькі родичі.

Найкращим варіантом для режиму, який вирішував усі клопоти з дисидентами, була їх смерть. А для самих засуджених переслідування тривали і після смерті. Так, тіло в’язня родичам не віддавали до закінчення терміну ув’язнення, а заривали на табірному цвинтарі, залишаючи над похованим лише безіменну табличку з номером.

Тих, кого не вдавалося зжити зі світу, активно «перевиховували». Починалися «виховні» заходи одразу після арешту. Ізоляція від суспільства, підступність слідства, приниження з боку наглядачів, цілодобове освітлення камер, постійне підглядання у вічко, «підсадні» співкамерники, зазвичай з числа деградованих карних злочинців, багатогодинні допити ставили на меті зламати волю заарештованих.

Суди переважно були закритими. Лише на оголошення вироку інколи допускалися родичі і друзі.

Інакомислячих вміщували переважно у табори суворого або особливого режиму, умови перебування в яких, за виразом В.Стуса, сягали «поліцейського апогею»: смугастий одяг в’язня, ізольовані камери, злиденне харчування, тяжка праця. І арсенал покарань: ПКТ (приміщення камерного типу), ШІЗО (штрафний ізолятор, те саме, що карцер у тюрмі), позбавлення побачень, «ларка», обшуки, свавілля, знущання, приниження, заборона мати свої книги, записи.

Будь-яке звертання до влади не лише залишалося без відповіді, а й тягло за собою жорстоке покарання.

Повернення з ув’язнення чи заслання не означало здобуття свободи.

Інакодумця, як правило, передавали під прилюдний нагляд міліції. «Будучи під наглядом, — писав у заяві до Верховної Ради СРСР Левко Лук’яненко, — я не маю права виїжджати без дозволу міліції, від вечора до ранку не маю права залишати своєї квартири, не маю права відвідувати готелю, кав’ярні, барів, ресторанів міста і зобов’язаний кожної п’ятниці між 17 і 18 зголошуватись у міліції для реєстрації. Моє помешкання навідують міліціонери і дружинники. Мене перевіряють на праці. Це офіційний нагляд. А неофіційний нагляд, у висліді якого органам влади відомий кожний мій крок, — де його межа? Він позбавляє інтимності все моє життя.Мої листи перевіряє КДБ і потім використовує їх проти мене… А «тайна» телефонних розмов…» Мета нагляду — тримати людину «в постійному нервовому напруженні, не дати їй можливості зайнятися суспільною діяльністю, ізолювати її і поступово поставити на коліна».

Запитання

  1. Яким репресіям піддавались дисиденти?
  • Перегляд уривку з відео «Розправа над дисидентами»

(форми і методи боротьби з дисидентським рухом)

1. Арешти:

• 1-ша хвиля арештів — серпень–вересень 1965 р. (заарештовано 25 осіб);

• 2-га хвиля арештів — 1970–1972 pp. (заарештовано понад 100 осіб);

• 3-тя хвиля арештів — початок 1980-х pp. (заарештовано близько 60 осіб).

2. Позасудові переслідування

1) Звільнення з роботи.

2) Виключення з партії, громадських, громадсько-політичних організацій, спілок.

3) Позбавлення радянського громадянства.

4) Організація громадського осуду.

3. Ізоляція в психіатричних лікарнях

  • Слово вчителя «Утворення Української Ґельсінської спілки»

Погром 1972–1973 рр. примусив учасників руху опору, що залишились на волі, замислитись над оновленням тактики боротьби. Можливості такої зміни з’явилися після підписання у Ґельсінкі 1 серпня 1975 р. Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, невдовзі опублікованого в СРСР. Громадяни імперії чи не вперше дізналися про міжнародні зобов’язання свого уряду з гуманітарних проблем, зокрема щодо прав людини. Це дало поштовх до активізації легального правозахисного руху.

На думку опозиції, Ґельсінський Заключний акт створював умови для громадського контролю за його виконанням. Відтак, 12 травня 1976 р. у Москві на скликаній академіком Андрієм Сахаровим прес-конференції професор Юрій Орлов оголосив про створення Групи сприяння виконанню Ґельсінських угод в СРСР з 11 осіб. Під установчим документом поставив свій підпис і генерал Петро Григоренко.

Першою з національних груп утворилася українська — 9 листопада 1976 р. Її завдання були визначені у Декларації про створення Української громадської групи. Група робила спроби зареєструватися як громадська організація. Вона подала офіційним інстанціям свої установчі документи. Окрім того, відповідне клопотання було надіслане Раді Міністрів УРСР 14 жовтня 1977 р., але й воно залишилось без відповіді.

У першому ж відкритому листі «До людей доброї волі» (14 листопада 1976 р.) Микола Руденко заперечив повідомлення, що УҐГ є відділком московської Ґельсінської групи: «Наші відносини є побудовані на приязні й співпраці, але не на підлеглості». Представляти інтереси УҐГ у Москві погодився Петро Григоренко.

 

  • Робота зі статтею Вікіпедії «Українська Гельсінська група»
  • Згідно статті, визначте мету та завдання діяльності

Декларацію, з поданням домашніх адрес, підписали: Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Микола Руденко, Ніна Строката, Олексій Тихий. Очолив групу відомий український поет і прозаїк, колишній секретар парткому СПУ, згодом виключений з КПРС (1974 р.) і СПУ (1975 р.) за «ідеологічні ухили» Микола Руденко.

Давайте познайомимось із деякими членами групи, використовуючи матеріали Вікіпедії.

(учні шукають статті про членів групи, готують короткі повідомлення)

  • Слово вчителя

Підготовлений протягом листопада–грудня і підписаний 6 грудня 1976 р. Меморандум № 1 фактично визначив програму діяльності УҐГ. Йшлося, зокрема, про те, що «боротьба за Права Людини не припиниться доти, доки ці Права не стануть щоденною нормою суспільного життя». Викривалися злочини режиму: розкуркулення, голодомор 1933 р., репресії 1937 р., винищення УПА і мирного населення, у тому числі переодягненими «повстанцями» чекістами, русифікація, ігнорування національних прав України, погром УРСС і «шістдесятництва». Пропагувалася правомірність можливого виходу України зі складу СРСР. Констатувалися не лише порушення міжнародних угод і декларацій щодо прав людини, а й власної Конституції та законів, у тому числі з боку КПРС та КДБ. Передбачалося, що «найближче десятиліття стане періодом великих демократичних перетворень в нашій країні».

  • Робота з документом
  • Перейти зі статті у Вікіпедії за посиланням (Розділ «Посилання»), відшукати зміст Меморандуму № 1, прочитати текст документу й дати відповідь, в чому одна з причин того, що на Україні мало говорили українською мовою.
  • Слово вчителя

До кінця 1980 р. УҐГ оприлюднила 30 подібних меморандумів, декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетенів (останні почали виходити 1978 р.). Кожен з цих документів ставив перед українською та світовою громадськістю важливі проблеми української державності, політичної, економічної та духовної незалежності, захисту прав людини.

Арешти, засудження і заслання фактично припинили діяльність УҐГ. Із 37 членів УҐГ 23 були на засланні, 6 — позбавлені радянського громадянства і виїхали за кордон, 3 члени групи загинули (О. Тихий, В. Стус, Ю. Литвин). Але УҐГ, на відміну від інших ґельсінських груп, не оголосила про припинення своєї діяльності. На початку 1988 р. на її основі постала Українська Ґельсінська спілка (УҐС)

Робота з таблицею«Загальна характеристика Українсько ї Ґельсінсько ї груп и (УҐГ) (1976–1982)»

  • Заповнити праву колонку таблиці.

Створення

9 листопада 1976 р. у Києві було проголошено створення

Української громадської групи сприяння виконанню Ґельсінських угод, або Української Ґельсінської групи (УҐГ)

Основне завдання

 

Ознайомлення урядів країн-учасниць Ґельсінської наради

і західної громадськості з фактами порушень норм Загальної Декларації прав людини та гуманітарних статей Заключного Акта

Засновники

О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий,Н. Строката-Караванська, М. Руденко

Підсумки

діяльності

 

Арешти, засудження і заслання фактично припинили діяльність УҐГ. Із 37 членів УҐГ 23 були на засланні, 6 — позбавлені радянського громадянства і виїхали за кордон, 3 члени групи загинули (О. Тихий, В. Стус, Ю. Литвин). Але УҐГ, на відміну від інших ґельсінських груп, не оголосила про припинення своєї діяльності. На початку 1988 р. на її основі постала Українська Ґельсінська спілка (УҐС)

 

  • Слово вчителя «Релігійне дисидентство»

У ч и т е л ь. Заборона Української автокефальної церкви в довоєнні роки та Української греко-католицької — у повоєнні, шалена антирелігійна кампанія кінця 50-х — початку 60-х років спричинили зародження та зростання релігійного дисидентства.

Найбільш активно боролися за відновлення своїх прав греко- католики. Формально ліквідована Греко-католицька церква діяла в західних областях України в підпільних, «катакомбних» умовах.

Значна частина населення цих областей таємно відправляла релігійні обряди. Існувало декілька сотень (до 350) парафій (громад).

Ними керували єпископи, які також діяли в підпіллі. За кордоном церквою керував кардинал Йосип Сліпий, який 1963 р. прибув до Ватикану після багаторічного сибірського заслання.

Одним з активних борців за права Греко-католицької церкви в Україні був Йосип Тереля. 1982 р. колишній в’язень таборів та «спецпсихушок» Й. Тереля став одним з організаторів Комітету захисту Української греко-католицької церкви.

Мужньо відстоював права вірян один з лідерів українського дисидентства, багаторічний в’язень сталінсько-брежнєвських таборів В. Романюк. Саме завдяки його діяльності з’явилася опозиція режимові в Російській православній церкві, яка на той час фактично перебувала під цілковитим контролем держави.

Значну частину релігійного дисидентства становили члени протестантських сект євангельських християн-баптистів, єговістів тощо. Особливу активність у справі їх захисту виявляли Петро Вінс — член УҐС та його син — один з провідників-баптистів пастор Георгій Вінс.

1. Свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі. Сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню й утвердженню в народі демократичних ідеалів.

2. Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З’єднав два етапи національно-визвольного руху — середини і кінця XX ст.

3. Відкривав Україну світові.

4. Набутий дисидентами досвід та ідеологічні напрацювання були використані в період перебудови і здобуття Україною незалежності.

5. Дисиденти зробили вагомий внесок у сучасну теорію і практику державного будівництва.

6. Із середовища дисидентів вийшла когорта політиків незалежної України.

7. Дисиденти зробили вагомий внесок у розвиток української науки і культури.

V. Узагальнення та систематизація знань

  • Створення статті до Вікіпедії по темі
  • Знайомство зі структурою статті
  • Знайомство із азами редагування Вікіпедії
  • Робота із джерелами
  • Створення колективної статті

VI Підсумок

Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.

VІ. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.

Випереджальні завдання:  Досягнення та проблеми Освіта  Стан науки  Розвиток літератури

Категорія: Гіперуроки | Додав: uthitel (13.04.2016)
Переглядів: 246 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Матеріали Каталогу статей


[13.10.2010][Готуємось до уроків художньої культури 9 кл.]
Український рушник (1)
[13.10.2010][Уроки світової літератури]
Тема уроку: Р. Кіплінг "Мауглі" (0)
[14.10.2010][Уроки світової літератури]
Тема уроку: Знайомство з головними героями роману Жуля Верна «П’ятнадцятирічний капітан» (2)
[15.10.2010][Готуємось до уроків світової літератури]
Біографія Р.Л. Стівенсона (1)
[22.10.2010][Готуємось до уроків світової літератури]
Авангардистські і модерністські тенденції в поезії XX ст. (5)
[26.10.2010][Години спілкування]
Дерево красне корінням, а людина-родом. (0)
[26.10.2010][Години спілкування]
Дерево красне корінням, а людина-родом. (2)
[29.10.2010][Історія України]
Київська Русь за наступників Ярослава Мудрого. Володимир Мономах. (0)
[29.10.2010][Історія України]
Гетьманщина та землі Правобережної України наприкінці XVII ст.. поч. XVIII ст. (0)
[29.10.2010][Всесвітня історія]
Тема уроку: Тріумф Грецької культури (0)
Моя візитка
Валентина Кодола

Создайте свою визитку

Пошук по сайту

Наше опитування
Що Ви шукаєте в Інтернеті
Всього відповідей: 2253

Міні-чат

Друзі сайту
Порадник: Робота в Інтернеті

[Довідник] для вчителів
[Сайт] Берездівського НВК та с. Берездів
HISTORY11
Освітній портал Освітній навігатор - навчальні матеріали для педагогів та учнів
Учительська світлиця Педагогическая мозаика.
Форум директорів
Заступник з виховної роботи
Офіційний сайт Симонівської ЗОШ 

Записник сучасного учня
Со всех сторон
Сімейна педагогіка 

Статистика

Онлайн всього: 14
Гостей: 14
Користувачів: 0

Яндекс.Метрика
Анализ сайта онлайн

Copyright MyCorp © 2016

Каталог сайтів Push 2 Check Безкоштовний каталог сайтів