Понеділок, 05.12.2016,  17:29



З думкою про учня....
Персональний сайт Кодоли Валентини Іванівни
Ви увійшли як Гість | Група "Гости" | RSS

Меню сайту

Категорії розділу
Сценарії свят, виховних заходів та розважальних вечорів [11]
Методика і практика [3]
Конспекти уроків [2]
Гендерна рівність [5]
Тренінги, матеріали до тренінгів

Форма входу

Сайт існує

Кнопка сайту


Головна » Файли » Статті » Сценарії свят, виховних заходів та розважальних вечорів

“Пам’яті незгасна свіча» (Сценарій до Дня пам’яті жертв Голодомору)

Якщо у вас виникли проблеми при завантаженні файлів, перегляньте дане відео!




[ СКАЧАТИ З СЕРВЕРА (24.2Kb) ]
05.02.2011, 12:35

 

Пам’яті незгасна свіча»

(Сценарій до Дня пам’яті жертв Голодомору)

І. Основна частина

Учениця — Мати-Україна

Богородице! Матір наша небесна! Свята Покро­во, покровителько люду святоруського! Куди ж ти відійшла? Чого ж залишила мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачиш, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачиш криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачиш, що то вже не я — Україна, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?!

Вчитель:

І стояла Вона, осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася Мати-Україна, на велетенському хресті розіп'ята.

Мати-Україна (шепче).

Дітоньки мої, заждіть! Івани, Марії, Тараси! Стри­вайте! Куди ж ви? Як же я без вас?

(Голосніше). Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку і божевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жахи, не бачені від сотворения світу, простіть! (Тихо). Нема. Зотліли. Відлетіли ключами в небо.

Вчитель:

І щоночі чути, як оплакують велетенські могили лише солов'ї і зозулі, білий квіт садів та цвинтарні бузки, плачуть молоді трави, стогнуть жита, ридма ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спорожнілими хатами.

Мати-Україна.

Ходи до мене, роде мій, вечеряти! Марії, Ганни, Уляни, Соломії, Андрії, Василини, Грицики, Катрусі, покірно прошу до святої вечері. Пригощайтеся, при­чащайтеся, роде мій скорботний! Діти мої — квіти ви-    ; кошені! Ключ мій журавлиний на рідній зелі підстрелений! Муко моя довічна! Скорбото моя всевишня!        ;

Вчитель:  І пливуть Чумацьким шляхом білі тіні з білої не­бесної Вкраїни й сідають до поминальної вечері.           

Мати-Україна. Як там тобі, родино наша, на тій небесній Україні? Чи ж ростуть і там тополі, мальви, калина? Чи ж білі у вас хати? Як сіється, жнивується? Чи ж є вечорниці, реготи на хуторах і левадах? Чи ж заручини і хрести­ни, чи ж радість є? Мабуть, це все до вас пішло, бо на земній Україні ні сміху, ні радощів, ні пісень. Лише квітує погибель, регоче лихо, жнивує горе на чорно­бильській межі.

Вчитель:.

Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий! Лика неціловані, руки неперехрещені! Душі рідні пе­ред господніми воротами непоблагословенні!

Прости, народе Божий! Прости цю прокляту зем­лю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій мо­лебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили.

І ми покарані за безпам'ятство. І до нас озвалося лихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, го­рить і над нами лиховісно непогасна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий

      Ведучий 1   Не звільняється пам'ять,

           Відлунює знову роками.

           Я зітхну…

           Запалю обгорілу свічу.

       Помічаю: не замки-твердині, не храми —

       Скам'янілий чорнозем — потріскані стіни плачу.  

        Піднялись, озиваються в десятиліттях

        З далини, аж немов з кам'яної гори '

         Надійшли.    Придивляюсь:    "Вкраїна,   двадцяте століття".

       І не рік, а криваве клеймо: "Тридцять три".

Вчитель: Відкрийтесь, небеса!

Зійдіть на землю

Всі українські села, присілки та хутори,

Повстаньте всі, кому сказали: вмри!

Засяйте над планетою, невинні душі!        

Зійдіть на воді й суші,,

Збудуйте пам'яті невгасний собор!

 

"Літа 7441 від Сотворения світу (літо 1933) від Різдва Христового був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моравиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу — старих, молодих, і дітей, і ще не народ­жених — у лонах матерів".

Учениця.

Бозю! Що там у тебе в руці?

Дай мені, Бозю, хоч соломинку...

 Щоб не втонути в Голодній ріці.

 Бачиш, мій Бозю, я — ще дитинка.

Тож підрости хоч би трохи бодай.

 Світу не бачив ще білого, Бозю.

Учениця.

Я — пташенятко, прибите в дорозі,

Хоч би одненьку пір’їночку дай.   .

 Тато і мама — холодні мерці,

 Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю. Сніг дуже білий,

 Бозю, що там у тебе в руці?...

Ведуча 1.  Хто се? Чий голос щоночі просить: "Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!" Хто водить запалими очима-криницями, очима, в які перелилися всі страждання, муки й скор­боти роду людського?

Учитель історії.

Мало знайдеться не тільки в історії України, а й світу таких жахливих трагедій, як голодомор 1932-1933 років.

Голод — це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Пекло, створене в Україні на початку 30-х років XX століття, не можна ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії. Людиноненависницький більшовиць­кий режим вирішив голодом поставити український народ на коліна, змусити його будувати "комунізм" — квітуче життя для можновладців — на кістках мільйонів.

Підґрунтя голодомору було закладено 1927 року. Саме тоді радянське керівництво знову повернулося до практики примусових заготівель сільгосподарської продукції. Так, хлібозаготівельна криза 1927—1928 рр. переборювалась екстраординарними засобами: з допомогою обшуків, величезних штрафів, розпродажу майна неплатників податків і боржників хлібозаготівель, депортації найнепокірніших у віддалені регіони країни. Усі ці акції з ар­сеналу "воєнного комунізму" проводилися місцеви­ми органами влади під суворим наглядом ДПУ. Лише на Дніпропетровщині під час хлібозаготівель 1928 року було віддано під суд 1200 громадян, а по­над 3 тис. сімей виселено. Опора на незаможників, стимулювання владою їх боротьби з рештою селян­ства породжували зловживання, почуття безкар­ності. Тільки впродовж 1928 р. було арештовано 33 тис. куркулів. . .

               Документолог. :     ,, Влада в червні 1929 року фактично відновила продрозкладку, а з липня РНК УРСР прийняла поста­нову "Про поширення прав місцевих Рад щодо спри­яння   виконанню   загальнодержавних   завдань   і

планів". За цією постановою сільські ради одержали право накладати штрафи до п'ятиразового розміру від вартості незданого хліба, продавати господар­ства боржників, порушувати проти них кримінальні справи.

 

Причиною хлібозаготівельної кризи 1927—1928 рр. кризи була форсована індустріалізація, на яку взяв курс "вождь країн і народів " Йосип Сталін. "Мудрий" керівник партії більшовиків та його кліка з часом де­далі більше переконувались, що потреби індустріалізації простіше можна гарантовано задо­вольнити, спираючись не на 25—30 млн. індивідуаль­них селянських господарств, а на 200—300 тис. кол­госпів. Тому відбулася кардинальна зміна поглядів: не держава має залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських госпо­дарств, а сконцентровані у великі спільні господар­ства селяни мусять перебувати у залежності від дер­жави.

Тим паче у сталінських планах колективізація розглядалась не тільки як джерело вкрай потрібних коштів — разом з індустріалізацією вона відкривала шлях до знищення багатоукладності сільського гос­подарства, який передбачав поступове утворення на селі нового соціального прошарку — селян-кріпаків держави.

Документолог.

Листопадовий пленум ЦК ВКП 1929 року прийняв резолюцію про початок колективізації рішучими ме­тодами. На пленумі було підкреслено: "Україна по­винна протягом дуже короткого періоду показати приклад організації великомасштабного колективно­го сільського господарства."

Суцільна колективізація, тобто, сам термін, теж розкриває ці явища. Водночас він відтворює зміст такого соціально-економічного та історичного фено­мену як колективізація. Суцільна — це процес усуспільнення наявних у селянському господарстві засобів виробництва, худоби, землі, реманенту. Мо­ва йде про усуспільнення худоби, землі, реманенту, які перебували у подвірному користуванні. Особисте стало колективним. Райони суцільної колективізації, які почали з'являтися у 1929 році, були районами ма­сового творення колгоспів і майже вичерпного усуспільнення основних засобів виробництва, що бу­ли у подвірному користуванні у селян.

Колективізація теж відбувалась за розкладкою, тобто за попередньо встановленими планами для кожного району, села. Колективізація, яка перетворилась на комунізацію, насильницьке запровадження колгоспно­го ладу, викликала опір. На селі з січня до червня 1930 р. було зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників влади.

Однією з форм селянського опору був масовий забій худоби, щоб вона не потрапила до колгоспу. Усього у 1928—1932 рр. в Україні поголів'я худоби зменшилося наполовину. Щоб відновити його, потрібні були десятиліття. Події набули справді за­грозливого масштабу.

Документолог.

Із спогадів письменника радянської доби О. Волкова: "Чим ширше та рішучіше проводили колективізацію, тим більше вона наштовхувалася на вагання, невпевненість, страх і опір.

Із спогадів радянського ученого, колишнього учасника кампанії за колективізацію:

"Всілякий тиск застосовували до середняків — погрози, наклепи, примус. Хулігани тинялися коло їх хат, насміхаючись над ними. Листоношам наказано не доставляти пошту таким "одноосібникам", в ок­ружному медичному центрі їм сказали, що лише кол­госпників та їх родини можна приймати як пацієнтів. Часто їхніх дітей з ганьбою виключали зі школи. Тав­ро "одноосібника", застосоване владою, дозволяло розглядати таку людину як злочинця".

Із звіту працівника місцевого парткому:

"Демонстрації мали характер відкритого бунту... люди озброювалися вилами, сокирами, палицями, дробовиками, мисливськими рушницями... Часто ви­никали "жіночі бунти". Покарання — арешти, частіше розстріли.

Американський журналіст Ісак Дойгер записав із вуст високопоставленого чиновника ОДПУ: "Я — старий більшовик. Я працював у підпіллі проти царя, а пізніше брав участь у громадянській війні. Чи я все це робив для того, щоб тепер оточити села кулеметами й наказати своїм підлеглим не роз­бираючись стріляти в натовпи селян? Ні, ні, й ще раз ні!"

Більшовицька влада шукала різні способи змуси­ти стати на коліна українського селянина. Одним з них було розкуркулення.

Документолог.

У постанові ЦК ВКП(б) від 30.01.1930 р. "Про за­ходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації", йшлося вже не про вибіркове "розкуркулювання", а про "ліквідацію кур­кульства як класу". Постанова визначала "кур­кульські сім'ї", які підлягали ліквідації. Поділялися во­на на три категорії: перша — активні "вороги ра­дянської влади" (міра покарання — розстріл або ізо­ляція в тюрмах чи таборах);

друга — ті, хто виявив менш активний опір "розкуркуленню" (міра покарання — заслання сімей у північні райони країни);

третя — "куркульські сім'ї", які не чинили опору (розселялись у спецпоселеннях за місцем прожи­вання).

Перша хвиля репресій прокотилася Україною з січня до початку березня 1930 р. Вона охопила райо­ни, де нараховувалося 2 млн. 524 тис. селянських господарств. З них було розкуркулено 2,5%, депор­товано 100 тис. Під час другої хвилі (весна — літо 1931 р.) депортовано ще 150 тис. чол.

Отже, як бачимо, форсована колективізація, про яку ми говорили трохи раніше, супроводжувалась насильством, "ліквідацією куркульства як класу".

Голодні 1932—1933 рр. не назвеш геть неврожайними. Продаж і вивезення зерна за кордон впродовж голодних років становили 3 млн. т. Таким чином, це не могло принципово змінити про­довольчий баланс країни. Голод закінчився у 1934 році. Не було його й у 1936 р., коли врожай, як видно з таблиці, був значно менший (на 15 — 20 %), ніж у 1932 чи 1933рр.

Запитання:

-  чому виник страшний голод? Чи не можна було його уникнути?Адже дані свідчать, що в деякі роки врожаї були ще меншими і набагато, ніж у 1932—1933 рр.

Я думаю, що відповіді на поставлені запитання жорстокі, але прості. Заслуховуючи повідомлення про причини голодомору, ми з впевненістю стверд­жуємо: голод був заздалегідь спланований держа­вою в особі Й. Сталіна та його вірних "однодумців". Це був акт геноциду проти українського народу і пройшов ряд етапів:

1 ) впровадження продовольчої розкладки;

2) примусова суцільна колективізація;

3) штучне створення умов для голодомору як за­собу упокорення селянства.

 Йшли в могилу найкращі, несли найкоштовніше, що є в нації — гени розуму, здоров'я, гени доскона­лості фізичної й духовної, гени милосердя, справед­ливості, людяності й відваги, всіх мислимих людсь­ких чеснот і талантів. Обривався вічно живий ланцю­жок поколінь: українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано смертельного удару. Вкрай знекровлений, стероризований, він уже не міг у ті роки зі зброєю піднятися, як за Коліївщини, супроти своїх мучителів. Але не змирився, не схилив голови. Зброєю для нього стало слово.

Можливо, декому з вас фольклорні твори, зібрані нами, про які говоритимемо, видаються не надто ви­шуканими. Не кваптеся розчаровуватися. Щасливі ми, що не можемо зараз навіть уявити, в якому пеклі вони народжувалися. Адже створювали їх люди, чиїх батьків, дітей, близьких мертвими, а то й напівживи­ми присипали у довжелезних кагатахдесьна пустирі, або вже з'їли сусіди, люди, що мали вигляд живих кістяків або були розпухлі від голоду. Навіть проше­потіти комусь на вухо, не те що сказати вголос таку "крамолу" часто означало каторгу або розстріл.

   Ведучий 2: 1933 рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших і найблагородніших країн.

Учень : Немов своє дитя, ми пестили ріллю.

Кохали ми життя, вклонялись мозолю.

 Вдихали чорнозем. Вгорталися в лани,

 Не знали, що помрем з наказу сатани.

    Ведучий 1.:Це був не голод, а зумисне підготовлений голодомор. На січневому (1933) об'єднаному Пленумі ЦК і ЦК ВКП(б) Сталін, говорячи про підсумки першої п'ятирічки, заявив: «Ми безперечно досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги Радянської влади».

    Після того твердження мало хто міг наважитися висловити іншу точку зору. Але становище в країні було катастрофічне. Ще в жовтні 1932 р. партійно-державна верхівка прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хлібовиробничій галузі. За кілька місяців надзвичайні комісії під керівництвом найближчих співробітників генсека — Кагановича, Молотова, Постишева — викачали із селян внутрішні фонди — продовольчий, фуражний, насіннєвий.

     Представники місцевої влади організували в селах спеціальні бригади, які викликали по одному майже всіх селян, вимагали негайно відвезти на станцію мішок зерна. Відпускали тільки після того, як селянин погоджувався. За нездачу зерна позбавляли волі на 10 років. Це була не хлібоздача, а розбій. Деякі селяни-бідняки накладали на себе руки.

  Ведучий 2. Архівні документи і газети свідчать, що в усіх місцевостях України, крім прикордонних, були подвійні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі, заготовлених людьми до нового врожаю. Це було карою за нібито куркульський саботаж хлібозаготівель. Фактично це була дія, свідомо спрямована на фізичне винищення селянства. Смерть косила людей аж до літа 1933 р.

    На основі перепису, архівних та зарубіжних відомостей можна припустити, що в нашій країні померло від голоду 5,5-6 млн. чоловік. Трагедія українського народу — наслідок людиноненависницької політики сталінського режиму.

Ведучий 1: Наприкінці 1933 р. голод на Україні набув велетенських розмірів. Люди в селах їли мишей, щурів і горобців, траву, кісткове борошно і кору дерев. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли до міст, де скасували ненависні хлібні карточки і можна було купити хліб. Проте сільським жителям хліб не продавали. Дороги, що вели до міст, були блоковані, проте тисячі селян усе ж пробивалися туди, та, не знаходячи порятунку, вмирали прямо на вулицях. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней, що загинули від сапу, вбивали і їли один одного, викопували мертвих і також їли.

Учень : Ще нагодує Мати-Україна,

Ще приголубить діточок своїх...

Яка ж бо перед Богом в нас провина?

Який ми сотворили гріх?

Учень: Чи той, що в нас поруйнували храми? —

Та руйнували їх не ми!!!

Прийшли в наш край перевертні і хами

Чинить страшну наругу над людьми.

Ведуча 1. Стань, народе, без ліку й числа,

Хором траурним, пам'ятним колом!

Стань вінком, стань життя ореолом:

Хай почує всей пагорб і кожна ограда,

Що засуджено зло і проміниться правда.

                           Москович Василиса Василівна (1922 р.н.)

      В 1933 році жила у Межиричі. У батька й матері було четверо дітей. У цьому році зібрали урожай непоганий, але все забрали. Розповідали люди, що пшеницю погрузили на баржі і потопили в Дніпрі, а потім бачили пророслу пшеницю, яка пливла до Черкас.

       А в Межиричі пшеницю ховали в висохлій криниці. Комуністи засипали зерном криниці у Сіленка, Дудченка, Марченка. В той час говорити не можна було. Хоч ми все бачили.

       Крім того, ходили попід хатами і все забирали. У нас забрали бичка, корову. Днів через кілька прийшли з сокирами — розібрали клуню. Батька в колгосп не прийняли, бо він нічого не здав, тому що все господарство було дідове. Ходили не тільки по дворах, а й по хатах. Забирали все, що їм подобалось. У нас забрали скатертину зі столу, рядно з лежанки — це на рядна в комору і на мішки. У скрині лежало материне намисто, їй його подарував хрещений-поляк. Поляк був бездітний, і тому намисто, за яке можна купити корову, подарував хрещениці. Намисто забрали, "бо ви ще винні гроші в сільську раду". Мати заховала в піч квасолю, в горшки — жито. Все знайшли. Остались голі й босі. Батько поїхав на заробітки на Донбас.

      Сидимо з матір'ю, голодуємо. У Мошнах тітка записалася в комуну. Мати пішла, щоб і собі щось заробити поїсти. На роботу її не взяли, тітка дала три картоплини, і вона повернулася назад. За цей час менша сестричка померла. Я поклала її на піч, а матері немає. Сусід зробив труну для дядька, то сестру похоронили разом з ним. А матері — немає.

       Мишко (брат) каже: "Я не вмру, бо вже сніг розтає". Та коли мати знову пішла в пошуках їжі, Мишко помер. Я обмила його й поклала на столі. Повернулась мати, знайшла на горищі дошки, збили труну. Сусід запряг корову, одвезли Мишка на цвинтар.

       Коли мати ходить по заробітках, ми сидимо в хаті, ждемо, на вулицю й не виходимо, бо немає в чому. У сусіда була одна дитина, їм було трохи легше. То він нам заносив воду до хати.

       Весною приїхала тітка з Донбасу, забрала і мене. Потім батько забрав й матір, то не дали карточки, і ми знову бідуємо. Мати повернулась назад у село, посадила город, а пізніше і ми з батьком приїхали.

      Сусіди повимирали. В одній сім'ї було п'ятеро, і всі померли. Мати з'їла свою однорічну доньку. Коли запитували:

— Де ж Галя?

— З'їла...

м. Канів,

                  Шульга Марія Степанівна (1922 р.н.)

    Жили в той час у Костянці. Нас було 11 душ в сім'ї. Мали дві корови, свиню з поросятками, овечки, коні. При колективізації забрали все, крім корови. Хто добровільно не здав, відправляли на Соловки. Кругом їздили активісти, все перевіряли й забирали скотину, продукти. Батько все добровільно здав, то до нас не заходили. Мати мого чоловіка не здала, то її засадили в тюрму.

      В 33-й рік урожай був, Росія все забрала. А ми не люди? А тому придумували, як вижити: били кісточки з вишень, визбирували горішки. При колгоспі батько був головою сільради, потім агрономом. І, коли весною сіяли, міг щось принести додому. Так ми всі вижили. Крім того, робили в колгоспі біля Яблунева, Луки. Як гонили табун і корова зайде в посів, то давали п'ять трудоднів штрафу. Люди в селі вмирали, їх підводами збирали й вивозили в яму, було підбирали й живих.

                  Кримова Зінаїда Купріянівна (1925 р.н.)

     Жила в Береснягах. У 1933 році похоронила батьків і брата (1921 р.н). Залишилися ми сиротами — я і менший братик. Нас віддали бабі в Орлівець. Цей рік був неврожайний, крім того, були накази, по яких усе повивозили. Розповідали, що сільські активісти вигрібали все. До нас ніхто не приходив, їсти не було чого. Товкли полову. Пекли млинці. Трохи давав колгосп продуктів. Літом пасли скот.

      Батько вмер на кутю, було багато снігу. Його  довго не хоронили, ждали, коли збереться більше мертвих, щоб їх разом відвезти, їсти не було чого; Мати брала десь дохлу конину, варила, і ми їли. Різали і варили спориш, з буряка варили юшку. Діти не мали сили вийти на вулицю. Іноді приходили люди з простягнутою рукою, а в нас самих немає нічого. Мати пухла ходила на роботу, нас годувала, а сама прирекла себе на голодну смерть. Подружка пізніше розповідала, що моя мама дуже плакала, жаліла нас, бо знала, що скоро станемо сиротами. Була у нас корова, мама її продала і купила ряжанки. З'їла її і померла.

    Вчитель : Влітку, у серпні, зорепад. Теплими погожими ночами зірки падають додолу, але не розбиваються, бо застигають у повітрі, спалахують, востаннє перемовляються між собою перед тим, як піти у вічність. Але то не звичайні зірки, то зорі-душі безневинно вбитих діток. Постійте тихо в передсвітанні біля вікна, розчиніть його навстіж і послухайте, про що гомонять зорі-душі.

    Учень :  І мені хотілось їстоньки, мене Ганнусею звали. Спочатку померли мої бабуся і дідуньо. З голоду вони опухли і здавалися дуже великими. Прийшли дядьки, повкидали їх на воза і повезли за село до ями. Мій таточко пішов до міста за хлібом і не повернувся — його дядько міліціонер із рушниці застрелив. Я в матінки все просила: «Відріж мені пальчика, я його з'їм, а то він не перекушується». Мама обіймала, цілувала мене, а з її великих запалих очей котилися сльози. Надвечір мама помила нас з братиком, оділа в чисті сорочечки, напоїла маковинням... І вже нас не стало. Ганнусею мене звали...

   Учень : А я Андрійком був... було мені три роки. Мене матуся зарубала... З моїх ручок, з моїх ніжок холодець зварила, старших братиків і сестричок ним нагодувала. А мою голівку до сердечка притуляла, люлі-люлечки співала, любим дитям називала... А через два дні моя рідна, люба мама утопилась.

   Учень :  А мені заподіяли смерть за п'ять колосочків. Було це літечком 33-го. Я з маленькою сестричкою Катрусею пішла на колгоспне поле по колосочки. Ой, як хотілося їстоньки... Катруся, опухла від голоду, сиділа на межі і рученятами ловила коника, щоб з'їсти його. Я озирнулась, зійшла з межі, з'їла один колосок, два, три, п'ять... і раптом схопив мене голова сільради і поволік до воза. Мене били, палили сірниками руки, ламали пальчики і били... поки не забили. Забили за п'ять колосочків, а було мені шість рочків.

    І Катруся теж померла, там на межі. Тепер вона теж зіронька.

Учень : О, далекі небесні скрижалі!

Та на небі, неначе на полі,

Ота жовта здичавіла мальва —

То найменшенька, Оля.

Кожна зірочка ім'ячко має.   

Відбиваються тіні в галерах.

Учень :  Отой білий в осонні розмає,

То небіжчик Василько вертає

Віз чумацький... і кучер з кришталю.

Он Іванко, Степанко... Марійка.

Там, як зорі, вкупочці Саші.

Чи то зорі? Ні, то душі ваші.

Учень

За Петра, за Дмитра, за Антона,

За Галин, за Оксан, за Докій.

Не співала півча похоронна,

Не лунали дзвони за впокій...

Боже милосердний, де амвони?

Перед зором кволих — гра химер...

Не дзвонили,не дзвонили дзвони:

«Був та вмер», «Був та вмер», «Був та вмер».

Учень:

Ні труни, ні хрестів, ні тризни,

Прямо в яму, навіки віків.

Чорна сповідь моєї Вітчизни,

І її затамований гнів.

                        (розповідь про фольклор)

Ведуча 1. Боже Великий, Всевладний,

Яви нам свою могугь,

Дай розпізнати Правду,

Праведників не забудь.

Дивляться очі

Мільйонів скатованих душ.

Пригорни їх, посели на спочинок,

Та 'їхнього сну не наруш.

Заступи нас і нашу державу,

Од кривавих, лютих незгод.

Всі ми — сущі, усопші, прийдешні —

Твій пшеничний, безсмертний народ!

«Боже, великий, єдиний...»,

Вчитель :  На десятиліття засекретили архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію народу на догоду диктаторові чи скороспеченому ідеологічному божкові. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш.

     Після заборон, утисків, принижень людської гідності вона оживає, відроджується — що б там не було. З правдою нічого не вдієш.

     Не сьогодні це сказано: час народжувати і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння і час збирати його, час мовчати і час говорити. Час — говорити! Хай ці гіркі слова правди, народжені після десятиліття безмовності, ляжуть першим нашим каменем у підмурок всенародного пам'ятника трагічної історії українського народу.

Ведуча 1: Хай палає свіча... Хай палає,

Поєднає нас вона в цей час.

Хай сьогодні спогади лунають.

 Пам'ять чиста, світла і велична.

Ведуча 2. Гори, священна пам'яті лампадо,

В урочій тиші під склепінням бань,

Щоб не підкралось забуття, як зрада,

З підступних замулених ковбань.

Вчитель:

Мій народе,

Не зрадь могил

Згорьованих дідів,—

Зазнавши мору

І колючок дроту,

Вони не дожили до заповітних днів.

Порізнений,

Єднайся, мій народе!

Твій час настав,

Зоря твоя зійшла.

Не допусти,

Щоб маревом свобода

До тебе вічно йшла

І... не дійшла.

Народе мій,

Ставай мерщій на ноги,

У праці крила

Дужче розправляй,—

І ти спізнаєш

Радість перемоги,

Збагатиш свій чудовий

Ріднокрай!

ІІ. Рефлексія

  • Хто винен в тому, що український народ став жертвою ?
  • Якою повинна бути держава, щоб не допустити такої біди?
  • Продовжте речення: «Коли я виросту, то…..»
Категорія: Сценарії свят, виховних заходів та розважальних вечорів | Додав: uthitel
Переглядів: 15073 | Завантажень: 1780 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 3.1/31
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Моя візитка
Валентина Кодола

Создайте свою визитку

Пошук по сайту

Наше опитування
Що Ви шукаєте в Інтернеті
Всього відповідей: 2255

Міні-чат

Друзі сайту
Порадник: Робота в Інтернеті

[Довідник] для вчителів
[Сайт] Берездівського НВК та с. Берездів
HISTORY11
Освітній портал Освітній навігатор - навчальні матеріали для педагогів та учнів
Учительська світлиця Педагогическая мозаика.
Форум директорів
Заступник з виховної роботи
Офіційний сайт Симонівської ЗОШ 

Записник сучасного учня
Со всех сторон
Сімейна педагогіка 

Статистика

Онлайн всього: 11
Гостей: 11
Користувачів: 0

Яндекс.Метрика
Анализ сайта онлайн

Copyright MyCorp © 2016

Каталог сайтів Push 2 Check Безкоштовний каталог сайтів