Субота, 03.12.2016,  09:51



З думкою про учня....
Персональний сайт Кодоли Валентини Іванівни
Ви увійшли як Гість | Група "Гости" | RSS

Меню сайту

Категорії розділу
Презентації до уроків "Художня культура" [127]
Матеріали до уроків "Художня культура" 9 клас [24]
Все про художників [5]
Відеоролики [8]
Аудіозаписи [4]
Система презентацій "Художня культура 11 клас" [18]
Система презентацій "Художня культура 10 клас" [22]
Сто великих картин [4]
Плейкасти: Найвідоміші картини [1]
Картина, її опис та музичний супровід.

Форма входу

Сайт існує

Кнопка сайту


Головна » Файли » До методики викладання предмету "Художня культура" » Матеріали до уроків "Художня культура" 9 клас

ДЖАЗ

Якщо у вас виникли проблеми при завантаженні файлів, перегляньте дане відео!




26.12.2012, 21:49

ДЖАЗ

 

 ДЖАЗ - рід   професійного   муз. мистецтва.  Зложився в південних штатах США на рубежі 19 - 20 ст. у результаті синтезу елементів двох муз. культур - європейської й африканської. Носіями останньої виступали американські негри - нащадки рабів, вивезених з  Африки, що зберегли  ряд художніх традицій своєї древньої батьківщини.  Це виявилося в обрядових танцях, робочих піснях, духовних гімнах - спиричуелах, ліричних блюзах і фортепіанних регтаймах, що виникли протягом  18-20 ст. у процесі асиміляції    неграми    культури    білого    населення США. Найважливіші із цих традицій: основна роль ритму; регулярна метрична пульсація, або «біт» (англ. - биття); мелодійні акценти, що породжують відчуття хвилеподібного руху, т.зв. «суінгл» (англ. хитання); остинатна повторність коротких мотивів, що носить характер перекликів голосів (питання й відповідь); специфічні способи інтонування зі спадними гліссандо на 3-й, 5-й й 7-й ступенях - т.зв.   «блюноти» (англ. сумні ноти); напружено-насичене, т.зв. «гаряче» звучання; використання найширшого спектра тембрових фарб і  звуконаслідувальних елементів; імпровізаційний початок, що допускає широке варіювання ритмічних, мелодійних і тембрових малюнків у рамках структурної схеми п'єси.

Сформований у такий спосіб тип афро-американської культури органічно увібрав у себе також елементи протесту проти соціальної нерівності негритянського населення США, відбив активні форми твердження людського достоїнства. Це винятково яскраво виявилося в творах джазової музики. Виникнення джазу нерозривно пов'язане із процесом урбанізації афро-американської музики, що залишалася до кін. 19 в. в основному на рівні сільського вокального фольклору, розвитком оркестрової практики й становленням професіоналізму.

Джаз є по перевазі виконавським мистецтвом. Слово «Джаз» (перший час у сполученні «джазів-банд») увійшло у вживання з кін. 10-х р. 20 в. стосовно до невеликих ансамблів у складі труби, кларнета, тромбона й т.зв. ритм-секції (банджо або гітари, туби або контрабаса, ударних і фортепіано), які інтерпретували мелодії спиричуелів, регтаймів, блюзів і популярних пісень. Виконання будувалося як колективна поліфонічна імпровізація духових інструментів, що утворять випадковий контрапункт 3 голосів. Провідну партію грала труба, кларнет орнаментував її дрібними мелодійними візерунками, тромбон підкреслював основні контури гармонії й теми. У більш пізніх зразках джазу колективна імпровізація зберігалася лише у вступних і заключних епізодах, в інших солював який-небудь один голос, підтриманий ритм-секцією й нескладним акордовим звучанням духових. Найбільш відомі ансамблі й добутки такого типу були створені уродженцями Нью-Орлеана, тому сам стиль одержав назву нью-орлеанського, а у своїй завершальній формі, коли центр розвитку джазу перемістився в Чикаго, - чиказького. Його найвизначнішими представниками стали сурмачі Джо Кінг Олівер і Луї Сатчмо Армстронг, кларнетисти Дж.Доддс і Дж.Нун, піаніст і композитор Джелли Ролл Мортон, гітарист Дж. Сент-Сир й ударник Уоррен Бейби Доддс.

Уже в першому десятилітті 20 ст. за зразком негритянських ансамблів формуються й інші джазові колективи, діяльність яких багато в чому сприяла поширенню джазу за межі південних штатів США. Виконання п'єс одним з перших таких колективів - «Орнджинал диксиленд джазів-банд» в 1917 було записано на грамплатівки (систематичний грамзапис джазових п'єс почався з 1923). Широкі кола публіки США познайомилися із джазом відразу після закінчення 1-й світової війни 1914- 1918. Його техніка, що вражає новизною й інтенсивністю емоційного впливу, була підхоплена більшим числом виконавців і наклала незгладимий відбиток на всю розважальну музику США й Західної Європи. Однак, вирвані зі свого культурного середовища й перенесені на зовсім інший ґрунт, принципи й елементи джазу стали використатися формально й сприйматися як забавна ексцентрика, комічне шаржування або буфонада. Внаслідок цього вони придбали діаметрально протилежні ідейно-художнє значення й зміст. Перетворення джазу в об'єкт комерційної експлуатації привело до стирання його оригінальності й змусило негритянських артистів шукати нові шляхи розвитку свого мистецтва. До поч. 30-х рр. на зміну нью-орлеанському й чиказькому джазу прийшов стиль «суінг», що персоніфікує, насамперед більшими оркестрами типу «біг-бенд», що включали 3-4 саксофони, 3 труби, 3 тромбони й ритм-секцію. Збільшення складу змусило відмовитися від колективної імпровізації й перейти до виконання попередньо створених аранжувань, записаних на ноти або розучують прямо на слух по безпосередніх вказівках автора (звичайно керівника або кого-небудь зі членів оркестру). Аранжування стало одним з перших проявів композиторського початку в джазі; він встановлював головну тему, що виконується на початку й кінці п'єси, малюнок основного мотиву й порядок чергування солюючих інструментів, кожному з яких дозволялося грати лише певну кількість періодів, що випливають один за одним. Після інтродукції й викладу теми групами духових (кожна група виступала як один мелодійний голос, обмінюючись фразами «питання й відповіді») створювався потужний ефект ритмічного «розгойдування» - «суінг», що дав назву новому напрямку. Віртуозні імпровізатори здійснювали значно більше індивідуалізовану розробку своїх партій, чим це було можливо при колективній імпровізації нью-орлеанського джазу, а добуток у цілому відрізнялося досить ясною й простою побудовою. Найбільш значний внесок у становлення й розвиток стилю «суінг» внесли Ф.Хендерсон, Едуард Кеннеді, Дюк Еллінгтон, Вільям Чік Уэбб, Дж. Лансфорд, Вільям Каунт Бейзл. У кожному з них сполучався талант керівника оркестру, аранжувальника, композитора й інструменталіста. Слідом за ними з'явилися оркестри Б. Гудмена, Т. Дорсі, Г.Міллера й ін., які запозичили технічні досягнення негритянських музикантів.

До сер. 30-х рр. «суінг» вичерпав практичні можливості подальшого розвитку як оркестровий стиль і розділив долю раннього джазу, перетворившись у набір формально-технічних прийомів. У той же період багато видних майстрів «суінга» починають розвивати жанри камерного й концертного джазу. Піаніст Т. Уілсон, вібрафоніст Л. Хемптон, сурмач Чарлз Вільямі, тенори-саксофоністи К. Хокінс і Л. Янг, виступаючи в складі невеликих ансамблів, створюють серію п'єс, адресованих рівною мірою як танцюючій публіці, так і порівняно вузькому колу слухачів-знавців. Еллінгтон записує зі своїм оркестром сюїту «Ремінісценція в темпі», уперше розширивши джазовий твір за рамки 3-хвилинного танцювального номера. Вирішальний перелом наступив на поч. 40-х рр., коли група негритянських музикантів - гітарист Ч. Крисчен, контрабасист Дж. Блентон, альт-саксофоніст Ч. Паркер, сурмач Джон Діззі Гіллеспі, піаніст Т. Монк, ударник К. Кларк очолили новий напрямок джазу, назвавши його звуконаслідувальним словом «бі-боп» (скорочено «боп»), що затверджує остаточний розрив джазу з областю розважальної музики. Відкидаючи танцювальність, пісенну мелодику, гомофонний склад і мальовничу палітру «суінга», «боп» пропонував нарочито кутасті, насичені дисонансами сухе звучання теми й потік вільних імпровізацій, які були не варіюванням відомого мотиву, а цілком оригінальною лінеарною конструкцією, що опирається на задану послідовність політональних «акордових грон», або «акордів-кластерів». «Боп» символізував активний протест проти естетичних і расових обмежень, що сковують творчу ініціативу негритянських артистів. У художнім відношенні він відкрив дорогу самостійному розвитку джазу як однієї з галузей сучасного муз. мистецтва. Поряд із продовженням лінії «боп» і почасти як реакція на його непримиренно войовничий дух наприкінці 40-х рр. виникає напрямок «холодного» або «прохолодного» джазу, що характеризується помірною звучністю, прозорістю фарб і відсутністю різких динамічних контрастів. Виникнення цього напрямку пов'язане з діяльністю сурмача М.Дейвіса. Надалі «холодний» джаз практикувався по перевазі колективами, що працювали на західному узбережжі США.

З 2-й пол. 20 в. збільшується кількість всіляких художніх концепцій і манер виконання джазової музики. Помітний внесок в удосконалення техніки джазової композиції був внесений ансамблем «Модерн джаз квартет» (Дж. Льюїс - фортепіано й композитор, М. Джексон - вібрафон, П. Хіт - контрабас, К. Кларк, згодом К. Кей - ударні), що синтезував принципи «боп», «холодного» джазу і європейської поліфонії 17-18 ст. Ця тенденція, підтримана такими аранжувальниками й композиторами, як Г. Шуллер, Г. Еванс й Еллінгтон, привела до практики створення розгорнутих п'єс для змішаних складів оркестрів, що включали академічних оркестрантів і джазових імпровізаторів. Це ще більше поглибило розрив між джазом й областю розважальної музики й остаточно відіпхнуло від нього широкі кола публіки. У пошуках підходящого замінника танцююча молодь початку звертатися до жанру побутової негритянської музики «ритм-енд-блюз», що сполучає експресивне вокальне виконання в блюзовому стилі з енергійним акомпанементом ударних і репліками електрогітари або саксофона. Наприкінці 50-х рр. до «ритм-енд-блюз» приєднався інший популярний жанр - «соул» (англ - душа), що представляє собою світський варіант однієї з галузей негритянської духовної музики.

Паралельно із цим сплав напрямків «ритм-енд-блюз» й «соул» з інтонаційними елементами сільського американського фольклору, що одержав назву «рок-н-рол» (англ. - гойдайся й котися), а згодом «біг-біт» (англ. - великий удар), послужив основою для становлення т.зв. поп-музики - якісно нової форми муз. мистецтва, що не має чітких жанрових границь і стильових ознак і здатної унаслідувати будь-які національні впливи. Незважаючи на посилену експлуатацію поп-музики ділками естради, окремі творчі колективи - «Бітлз» в Англії, «Джефферсон Ерплейн», «Блад, Світ енд Тірс», «Чикаго» у США й деякі інші зуміли створити в рамках цього напрямку ряд справді художніх творів. Інша тенденція джазу кінця 60 - поч. 70-х рр. обумовлена зростанням інтересу до фольклору й професійному муз. мистецтву Азії й Африки. Тенор-саксофоніст Ю. Латіфф першим використав арабські мелодії й ритми в рамках традиційної блюзової схеми, увівши до складу свого ансамблю аргул (єгипетський гобой) і ребаб (струнний смичковий інструмент, розповсюджений у країнах араб. культури). Дж. Колтрейн, що з однаковою віртуозністю володів тенор- і сопрано-саксофоном, відродив у джазі принципи ладового мислення класичної системи «рага», що мають подібні риси з музикою європейського середньовіччя. Слідом за ним тенор-саксофоніст О. Колмен у співдружності із сурмачем Д. Черрі створив твори на основі музики африканських народів. З'являється ряд п'єс різних авторів, побудованих на матеріалі нар. наспівів і танців Гани, Нігерії, Судану, Єгипту й країн Аравійського півострова. Подібне звертання до виразних засобів і матеріалу традиційних й архаїчних муз. культур багато в чому збагачує мова сучасного джазу й активно протистоїть украй формалістичній галузі джазового авангардизму, що виростає на ґрунті «холодного» джазу й замикається із плинами додекафоної й електронної музики.

Разом з тим, незважаючи на прогрес технічних і виразних засобів, сучасний джаз зазнає серйозних труднощів. З моменту виникнення джаз став ареною боротьби двох протилежних тенденцій. З одного боку, тісно пов'язаний з афро-американським фольклором, джаз втілював творчу енергію негритянського народу, його прагнення до волі й невтомну боротьбу проти приниження й дискримінації, з іншого боку - найбільш барвисті й емоційно притягальні риси цієї музики стали предметом комерційної експлуатації, піддавалися вихолощуванню художнього змісту. Протягом десятиліть розвиток джазу носило по перевазі стихійний характер і значною мірою визначалася випадковим збігом обставин. Залишаючись насамперед феноменом афро-американської культури, система муз. мови джазу, принципи його виконавства поступово здобувають інтернаціональний характер. Притягальна сила джазу укладена у властивих йому властивостях колективного муз. дії, де кожен виконавець є також автором створюваного добутку, а слухач - безпосереднім співучасником акту творчості. Джаз здатний з легкістю асимілювати художні елементи будь-якої музичної культури, зберігаючи при цьому свою самобутність і цілісність.

Поява джазу в Європі наприкінці 10-х р. 20 в. відразу ж привернуло увагу передових композиторів. Окремі елементи структури, інтонаційно-ритмічні обороти й прийоми джазу використали у своїх добутках К. Дебюсси, И. Ф. Стравінський, Д. Мійо, М. Равель, Э.Кшенек, Ж. Вьенер, К. Вейль й ін.

Разом з тим вплив джазу на творчість цих композиторів носило обмежений і нетривалий характер. У США злиття джазу з музикою європейської традиції породило творчість Дж. Гершвіна, що увійшов в історію музики як найвизначніший представник т.зв. симфонічного джазу.

Європейські джазові ансамблі стали виникати на поч. 20-х рр., але аж до закінчення 2-й світової війни 1939-45 відсутність підтримки з боку масової аудиторії змушувало їх виконувати гол. чином естрадно-танцювальний репертуар. Єдине виключення становив франц. ансамбль, очолюваний гітаристом циганом Дж. Райнхардтом і скрипалем С. Граппеллі. Після 1945 протягом наступних 15-20 років у більшості столиць і великих міст Західної Європи сформувалися кадри інструменталістів, що володіють технікою виконання практично всіх стилів і форм джазу. До числа європейських солістів і керівників ансамблів, що одержали міжнародну популярність, належать К.Лютер, М. Соляль, М. Легран (Франція), X. Літлтон, Р. Скотт, Дж. Данкворт (Великобританія), Л.Гуллін й А.Домнерус (Швеція), К. Одельхаген і В.Шлетер (Німеччина), К. Влах, Г. Бром (Чехія), Я. Вроблевськнй, Я. Квасницький (Польща).

Категорія: Матеріали до уроків "Художня культура" 9 клас | Додав: uthitel
Переглядів: 989 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Моя візитка
Валентина Кодола

Создайте свою визитку

Пошук по сайту

Наше опитування
Що Ви шукаєте в Інтернеті
Всього відповідей: 2253

Міні-чат

Друзі сайту
Порадник: Робота в Інтернеті

[Довідник] для вчителів
[Сайт] Берездівського НВК та с. Берездів
HISTORY11
Освітній портал Освітній навігатор - навчальні матеріали для педагогів та учнів
Учительська світлиця Педагогическая мозаика.
Форум директорів
Заступник з виховної роботи
Офіційний сайт Симонівської ЗОШ 

Записник сучасного учня
Со всех сторон
Сімейна педагогіка 

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Яндекс.Метрика
Анализ сайта онлайн

Copyright MyCorp © 2016

Каталог сайтів Push 2 Check Безкоштовний каталог сайтів